Про те, що усе довкола нас — тлінне, я добре вивчила ще у девʼять. Саме це сказав чоловік, одягнений у дивну вишневу накидку, коли моя мама лежала у труні. Вже пізніше я збагнула, що це був священник. Але тоді мені просто хотілось, щоб мама припинила усе і сказала, що це — дурний жарт. Вона не жартувала. Її не стало у квітні. У віці тридцяти семи років. По собі вона залишила дев’ятирічну мене і золотий ланцюжок з підвіскою у вигляді янголятка. Я памʼятаю, як плакала, коли мене вивели із квартири, в якій ми жили, але не памʼятаю нічого ані до, ані ще довго після. Навіть облич людей, які це робили. Але я памʼятаю, як він обійняв мене на прощання і сказав, що ми ніколи не розлучимось. Що наша дружба все здолає і я повернусь. Він збрехав. А брехунів пробачати не можна.